Методи виховання

                                       Метод «природних наслідків»

     Мабуть, немає гуманнішого, розум­нішого й ефективнішого способу по­карання, ніж «природні наслідки». Цей метод рекомендував ще Жан-Жак Руссо, а багато батьків користуються ним інтуїтивно. Спершу задумаємося над самою метою покарання. Батьки вдаються до нього, щоб надалі дити­на не здійснювала вчинків із небажа­ними наслідками. Але чи завжди ро­зуміє це сама дитина? Як допомогти їй відчути реальну шкоду від її лихо­го вчинку? Можна, наприклад, поче­кати з ліквідацією шкоди, яку заподі­яв порушник батьківського спокою. Ваш син укотре загубив м'яч або зла­мав велосипед, і справа тут виключно в його безладності. Як учинити? Про­сто не поспішайте з покупкою но­вих речей — хай потиняється у дворі без діла, попросить чужий велосипед (і зрозуміє, що це вже не те!), переко­нається, що без м'яча важче сколоти­ти навколо себе компанію. Це навчить його бути бережливішим.

            Коли слід використовувати метод «природних наслідків»?

    По-перше, він годиться тільки втих випадках, коли наслідки хоч і неприємні, але без­печні. Це без комен­тарів.По-друге, наслідки не мають бути дуже віддаленими в часі. Хоча, чим доросліша дитина, тим більшим може бути цей інтервал. Навряд чи ефек­тивно чекати, поки кімната малюка ясельного віку повністю візьметь­ся брудом, і тоді він зрозуміє важли­вість під гримування порядку. А ось зі старшокласником уже можна поста­вити такий «експеримент».

            По-третє, наслідки мають бути оче­видними для дитини. Говорити чо­тирилітці: «Це ти тому так вередуєш, що дуже багато дивишся телевізор» — немає сенсу. Краще просто зайняти малюка чимось іншим, щоб він забув про існування телевізора.

           І ще: спостерігаючи, як дитина ви­пробовує на собі «породні наслід­ки», не зловтішайтеся й у жодному випадку не підносьте їй цю процеду­ру як помсту. Якщо дитина малень­ка, просто скажіть їй, що вам зараз ніколи зайнятися «ліквідацією», хай трохи почекає. Старшій поясніть, які наслідки того, що вона зробила (або, навпаки, не зробила), і чого ви хоче­те добитися, не кидаючись відразу їй на допомогу. Але й не будьте дуже за­нудними, не перестарайтеся в чис­ленних «Ось бачиш!».

           І, звичайно ж, ви маєте бути впевнені, що дитина дійсно була в змозі уник­нути цих наслідків — тільки тоді по­карання буде справедливим.

                                   «Давай подумаємо, як це виправити»

     Логічне продовження «методу при­родних наслідків» — спільний пошук виходу із ситуації. У деяких випадках зовсім не варто карати дитину, по­трібно лише, щоб вона сама випра­вила наслідки. Насправді, куди кра­ще, якщо мама доручить малюкові зібрати розсипане, ніж накричить на нього та візьметься за прибиран­ня сама. Ваша дитина образила при­ятеля? Хай сама шукає спосіб поми­ритися. Не зробила уроки без поваж­ної причини? Хай тепер думає, як назавтра пояснюватиме це вчитель­ці. Підкажіть їй, як краще вчинити. Можна сидіти на уроці та тремтіти: викличуть — не викличуть, а мож­на, наприклад, підійти до вчитель­ки заздалегідь, пояснити ситуацію, домовитися, коли завдання буде ви­конано. Це зажадає від дитини біль­шої мужності та, можливо, не завжди принесе бажаний результат. Проте таким чином вона вчитиметься ви­правляти власні помилки конструк­тивним шляхом. А це є одним з най­більш важливих життєвих умінь!

                                                     Бити або не бити?

Що може бути жахливішим, приниз­ливішим для дитини, ніж фізичне по­карання?! ЩоЩоможе бути шкідливі­шим для її здоров'я — тілесного й ду­шевного?! Усе згадане, звичайно ж, не підлягає сумніву, якщо мова йде про довгі ритуальні прочуханки або розлючене побиття. Проте це ще не вся правда про фізичні покарання. Якщо мати зопалу відважила сино­ві запотиличник за розбиту вазу, не слід перебільшувати трагізм ситуа­ції. Батьки — теж люди і можуть ви­йти із себе, а дитині дійсно потрібно бути більш обережною. Запевняю вас, таке «насильство» заподіє їй значно менше шкоди, ніж емоційно холодні покарання на зразок: «Сорок хвилин у кутку. Годинник ти бачиш. Вийдеш раніше — відстоюватимеш сорок хви­лин наново». Педантичні та невбла­ганні батьки, не здатні до щонаймен­шої поблажливості, створюють ве­личезну прірву в довірчих стосунках

 із дитиною. «Правильне» вихован­ня зразково може вишколити дити­ну, але позбавляє її справжньої бать­ківської турботи й теплого ставлен­ня до батьків у відповідь.

                                         «Ну, а батьки що?» — «Кричали…»    

            Чи не знайома реакція? Крик як звич­ний спосіб з'ясування стосунків із ди­тиною — це погано або зовсім пога­но? Звичайно, в ідеалі не треба кри­чати на дитину зовсім. Але ідеал цей якийсь нереальний — важко уяви­ти маму, яка з кам'яним обличчям пропонує дитині припинити моло­тити палицею по телевізору. Отже, якісь учинки дітей іноді викликають у нас не найкращі емоції. Насправ­ді, якщо ви поспішаєте і кілька ра­зів сказали дитині, щоб одягалася, а вона весь цей час сидить, мрійли­во зануривши ногу в одну штанину, тільки окрик допоможе їй стрепену­тися. Запам'ятайте також: не кричить той, хто байдужий. Так, байдужі до своєї роботи вчителі рідко виходять із себе. Нетямуща дитина — ну, і Бог із нею. Чом би не бути добреньким, якщо тобі немає діла до цих дітей і до реального результату. Інша справа, якщо ви кричите на дітей постійно, і вони перестають розуміти спокій­ну інтонацію...

                               Найефективніше покарання — відсутність покарання

     Цей принцип може бути застосова­ний до підлітків і старшокласників.

     Замість того, щоб лаяти чадо за пізній прихід (а це стовідсотково викличе в нього реакцію відторгнення), про­сто скажіть: «Слава Богу, що все га­разд! Якби ти знав, як я хвилювалася! Я була впевнена, що ти зателефону­єш, якщо затримуватимешся». Зрозу­мівши, що скандал йому не загрожує, чадо не «йтиме в оборону» і лише тоді зможе перемкнутися на переживання батьків. Одна п'ятнадцятирічна дів­чина так і сказала мамі: «Тепер, коли ти на мене не кричиш, мені й справді тебе шкода». Однак не чекайте, що ці слова обов'язково прозвучать — під­літки схильні приховувати свої емо­ції. Але в будь-якому випадку вони вашу спокійну реакцію обов'язково «намотають на вус»       

                                          Не треба спектаклів!

    Проте, намагаючись викликати в ди­тини відчуття провини, у жодному ви­падку не вдавайтеся до фальші! Ваша істерика й демонстративний відлік крапель валеріани досягнуть проти­лежного ефекту. Одна знайома роз­повідала мені, як одного разу її, тоді п'ятирічну дівчинку, бабуся збира­ла в дитячий садочок. І вона чи то нагрубіянила бабусі, чи то зробила якусь іншу дурницю, тож бабуся на неї образилася. Уже пора було йти, а бабуся сіла на стілець, схопившися руками за голову, і заголосила: мов­ляв, я думала, у мене онучка хороша, бабусю любить, а вона... Моя зна­йома розповідає: «Я точно бачила, що вона прикидається. Я вже стоя­ла одягнена, до цього ми поспішали; однак тепер мені треба було підійти до неї, заспокоювати, просити виба­чення. Я, хоч і була маленькою, але чудово розуміла, що все це — спек­такль. Я, звичайно, зробила, що від мене чекали, але мені було осоруж­но». Отже, запам'ятайте: навіть най­менші діти завжди розпізнають лице­мірство дорослих. Один такий епізод може вкарбуватися в пам'ять дитині на все життя.

                                             

                                        Будьте передбачуваними

     Ніщо так не нервуйте  дитину, як непередбачуваність реакції батьків на її вчин­ки. Якщо за одну «двійку» ви її втіша­ли, а за іншу — покарали (при тому, що принципової різниці в ситуаціях їх отримання не було), третя «двійка» породить у душі школяра страх не­відомості. Повірте, подібне відчуття набагато нестерпніше  за страх покарання. Навіть— до суворих батьків ди­тина може пристосуватися, знаючи їхні вимо­ги, а ось від непослідовних поря­тунку немає. Тому пам'ятайте: ми ма­ємо моральне пра­во покарати дити­ну тільки тоді, коли вона точно знає за­здалегідь, що в цій си­туації буде покараною. Якщо ж кожного разу ми виносимо їй «сто перше останнє китайське по­передження», за яким нічого не слі­дує, то виконання загрози на сто дру­гий раз буде для неї повною неспо­діванкою.

                                                Будьте поблажливими

       Незважаючи нате, що коло уявлень про добре й погане має бути чітко окресленим у свідомості дитини, май­бутні покарання не повинні тисну­ти своєю невідворотністю. Не будь­те в очах дитини бездушними робо­тами, умійте інший раз махнути на провину рукою, пробачити дитину або хоч би пом'якшити покарання. Дайте їй іноді (підкреслюю: тільки іноді!) можливість умовити себе, до­звольте дитині іншого разу зробити те, що, у принципі, робити не можна (наприклад, не піти до школи). Такі заходи аніскільки не нашкодять ви­хованню. Навпаки, діти зрозуміють: якщо в деяких випадках ви може­те поступитися їм, то в іншому разі, коли ви на чомусь наполягаєте,— це серйозно. А якщо ви з однаковим за­взяттям вимагатимете, щоб дитина не брала чужого й щоб їла тільки за сто­лом, як їй навчитися відрізняти голо­вне від другорядного?

      І останнє. Пам'ятайте, що найкращі моменти нашого спілкування з діть­ми — просто бути разом, щось май­струвати, готувати, виготовляти, на­солоджуючись товариством одне од­ного, весело жартуючи. Тоді можна забути про виховання: воно відбува­тиметься саме собою!